Історія родин
| Назарець Петро Іванович 1913 року народження. Військову службу відбував у місті Севастополі на броненосці «Красный Кавказ». Як відміннику бойової і політичної підготовки йому дали відпустку додому до с. Софієво – Гейківка, нині село Валове, до дружини Клавдії та сина Володимира. Та не довго прийшлося гостити вдома. Почалась війна 1941 року 22 червня. І поспішив відпускник в свою частину. Невдовзі Петро Іванович стає курсантом танкового училища (він по закінченню до війни технікуму мав спеціальність механіка). Закінчує його за скороченою програмою і стає техніком – водієм танка Т-34. Жорстокі бої довелося вести при захисті Сталінграда від початку оборони і до поки не прогнали фашистів. За бої під Сталінградом мав нагороди - медалі за відвагу, за оборону Сталінграда та орден Червоної зірки. Далі битва на Курській дугі. Командуючи танковою ротою гвардії капітан Назарець в складі 1 – го Білоруського фронту під керівництвом командуючим фронтом Рокосовським К.К. начальника штаба Малиніна М.С. член військової ради Телєгіна К.Ф. зламали хребет фашистській танковій армаді. В цій кровопролитній битві брали участь більше 3-х тисяч танків. Курська битва своїми масштабами перевищувала битви під Москвою і Сталінградом. До початку контрнаступу під Москвою нараховувалось півтора міліонна людей, на Волзі два мільйони, на Курській дузі – близько чотирьох мільйонів чоловік. Вермахт на Курській дузі зазнав колосальних втрат. Було розбито 30 гітлерівських дивізій в тому числі 7 танкових. Навіть за даними німецького командування втрати складали більше півмільйона солдат та офіцерів. Більше 37 тисяч солдат (дані Май штейн «Утеряные Победы» Германія 1976 рік). В цій битві вніс свій вклад гвардії капітан Назарець Петро Іванович. Під Прохорівкою двічі горів в танку. Звільняв Орел, Новозибково, Гомель. Останній бій під Жлобино. Із екіпажу уцілів один. Його поранено і непритомного витягли бійці піхоти з палаючого танка. Начинений осколками і без руки повернувся зі шпиталю додому. Великий послужний список з бойового офіцера 10 – ї гвардійської бригади. Голова сільської ради, голова райвиконкому, голова колгоспу, керуючий «Загоскотом». В 1971 році зупинилось серце відважного офіцера, батька, діда. Вічна пам’ять тобі воїне, батьку – низький тобі уклін.
Із фронтової газети «За Родину» Частушки На лесной большой полянке догорали вражьи танки. Здесь Валиева ребята Разгромили супостата. У Сталинграда Следы немеркнущих боёв Вовек не затушуют годы Сюда придут со всех краёв Историки экскурсоводы.
И встанут в памяти ясней дожди нояберские и ветры, Как мы дрались, дрались за метры земли которой нет родней.
Сюда придут со всех краёв Музеем станут эти балки. И девушки нарвут цветов И на могилы храбрецов Положат нежные фиалки.
Капитан В.Г. Черненко Кавалер боевых орденов, участник боёв Сталинграда 28 лет. |
|
|
| |
 | |
 |
Історія сім’ї Горєлих
До України сім’я Горєлих переїхала з Білорусії напередодні сорокових. Старший син Петро невдовзі одружився. Та не встигла вгамуватись сімейна радість, як почалася війна. І пішли на фронт батько Горєлий Борис Якович з синами Петром та Василем. Старша донька Мотря на той час уже була заміжня і жила в Західній Україні. У фашистську окупацію допомагала партизанам. Біля матері Горєлої Ульяни Семенівни залишилося четверо дітей. Господарем вважався дванадцятилітній Іван. Набідувалися до кінця війни.
Борис Якович Громив ворога у складі 3-го Українського фронту 608 стройовогу
полку. Визволяв Україну, Румунію Болгарію, Угорщину.
Батько з синами з війни повернулися живими, хоча й каліками, зато
повернулися. Борис Якович мав спотворене осколками та операціями обличчя. Обидва сини теж з пораненнями. І прожили всього по сорок років.
На сьогоднішній день Бориса Яковича не має в живих. Та про нього не забувають ні діти ні внуки.
Онука Світлана так згадує про своїх дідуся і бабусю: « Мій дідусь Горєлий Борис Якович та бабуся Горєла Уляна Семенівна родом із Білорусії, Брянська область, Гомельський район, селище Летяхи. Зростали вони в одному селі. Дідусь закінчив 4 класи, а бабуся взагалі до школи не ходила бо була з бідної сім’ї. Всього у них було дванадцятеро дітей, моя мама була одинадцятою.
В 1939 році їхня сім’я приїздить до України в місто Кривий Ріг до родичів. Згодом вони купують хату в селі Білі Кошари там і оселяються.
Як почалась війна на фронт забрали діда, дядька Петра і дядька Василя. А бабуся залишилась одна з чотирма дітьми на руках.
В селі Валовому жила дідусева сестра Нікітченко Єлизавета Яківна, яка і порекомендувала купити там будинок. З 1945 року вся родина живе в цьому селі. Дідусь з синами повернулися всі живими. Хоч і каліками, а повернулись.»
Гуцало Надія Борисівна
В роки війни було важко. Навколо постріли, страх. Четверо дітей потрібно чимось прогодувати. Всю війну пережили в селі білі Кошари.
Хатину у Валовому купили в 1945 році. Старший Іван пішов у колгосп. Купили корову – помічницю – вона і молоко давала і орали нею.
Надя закінчила семирічну школу й відразу пішла працювати. Допомагати матерям сапати соняшники, кукурудзу, буряки Надя зі своїми ровесницями почали ще з десятирічного віку. З 15 років почала працювати в овочівницькій бригаді і трудилася нарівні з усіма і влітку і взимку. А в 16 працювала свинаркою. Старалася.
Початок трудової діяльності запам’ятався всезростаючим благополуччям. Всі роботи виконували натхненно, не за страх, а за совість. І держава віддячувала систематичним зниженням цін як на продукти харчування, так і на інші товари та види послуг. Надія Борисівна має сорок років виробничого стажу, а її чоловік Андрій – 45.
Вона говорить: «Зараз уже важко будь-що робити. Ну не має сили і край. А треба ж копирсатися на городі, тіснитися по автобусах і платити великі гроші за проїзди. Пізно ввечері ледве заходиш у хату. По старій звичці рука тягнеться ввімкнути телевізор. Завжди були цікаві передачі. А тепер одні вбивства, мордобої та все таке, що не тільки дивитись, говорити совісно. Зітхнеш тяжко та й вимикаєш. Не солодко прийшлось на старість дітям війни. Та не за себе болить душа. Яке пекло уготоване нашим дітям та онукам?! Хто їх захистить!?»…
